Чоловіки викопали яму на кладовищі, жінки знесли полотно і загорнули в нього студентів…

Сьогодні у стрічці чимало постів про бій під Крутами, трапляються фото під меморіалом — красивим, з високою червоною колоною. Звучать у прив’язці до тих подій різні політичні заяви, от Петро Порошенко найгучнішу зробив. І фільм художній про Крути вже до показу готують — словом, про бій 101-річної давності буде багато патріотичного і духопідйомного.
У грудні за завданням журналу Local History побував під Крутами і я — двічі. Ідея була в тому, щоб крім минулого та спогадів про нього дослідити й сучасне життя поселень, які зачепили ті давні події. Розповіді місцевих показали ширшу картину й ці уточнення символічні, а інколи до болю щемкі. Їх багато в репортажі, а тут розповім одну історію — думаю, важливу.
Крути, звичайно, красивий топонім, але в цих подіях — просто напис на будівлі залізничної станції. Бились за колію, не за поселення. Місце зупинки обрали в останній момент: ним мав стати Бахмач, могли стати Плиски. Село Крути — в кількох кілометрах від залізниці й ні тоді, ні зараз воно не при ділах. А залізничники, які жили біля станції, в основному підтримували більшовиків.
Люди ж, які зіграли найбільшу роль там, на місці, жили в селі Печі. Це маленьке поселення землеробів у кілометрі на південь від місця бою. Селяни бачили, як студенти бились із балтійськими матросами. Поночі вони відчиняли двері хлопцям, яким пощастило втекти від більшовиків та добігти по снігу в мокрих валянках до хат. Когось потім знайшли по слідах і все одно розстріляли, когось переховували усі 40 днів, доки в село не приїхали батьки цих дітей.
Саме люди з Печей наступного дня, попри заборону, запрягли підводи й поїхали збирати тіла замучених більшовиками студентів. Печівські чоловіки викопали яму на сільському кладовищі, жінки знесли полотно й загорнули в нього студентів. Один селянин дав великі дубові колоди — на хрести. Прийшов священик… Може, ті печани й не сильно за УНР були. Вони просто хотіли поховати хлопців по-людськи, по-християнськи. І зробили це.
За комунізму про бій старались не говорити, хоча хрести на кладовищі простояли до 60-х. А тоді прийшла незалежна Україна, невдовзі президентом став Ющенко, який звернув на Крути особливу увагу. Поставили меморіал із колоною, провели кілька заходів із гучними заявами. А місцеві тихо почали говорити: можливо, поле біля меморіалу не єдине пам’ятне місце в цій історії.
2008-го до Печей приїхали археологи. Завдяки підказкам місцевих їм вдалось відшукати ту могилу. Тому що — про це особливо не говорять — там досі лишились тіла. Переважну більшість забрали для перепоховання ще сто років тому, але за одним чи двома ніхто не приїхав — так вони й там і лежать, неопізнані. Археологи знайшли один скелет. Другий (селяни запевняють, що хлопців лишилось двоє) навіть не шукали: адміністрації меморіалу вистачило переконатись, що в землі таки хтось лежить. Могилу засипали, пообіцяли поставити достойний пам’ятник. Невдовзі привезли нерівну, щербату плиту з місцевого райцентру, плюхнули — і так вона там досі лежить. Без підписів, без нічого.
Село Печі зараз — уп’ятеро менше, ніж в часи свого розквіту. На фермі колись були сотні корів, зараз рівно десять. Відділення Укрпошти закрили. Дороги у вибоїнах, не так давно в Печі перестали їздити автобуси. Невигідно: пасажирів мало, на ремонт потім більше витратити доведеться, ніж зароблять. Попри це, як і в більшості українських сел, там якось спокійно і затишно. Вдруге я поїхав у Печі загалом тому, що хотілось побути ще в цих тиші, щирості та спокої.
— Ну хоч би вже простий пам’ятник поставили, хоч як ми своїм батькам, за п’ять тисяч, — казали мені місцеві. Ні, вже 11 років якось не складається.
Щось є неправильне в цій історії — вам не здається? Справа не в пам’ятнику, а в самому ставленні до деталей на тлі урочистого розмахування прапорами. Якесь воно трохи поверхове, ні?

І, ви знаєте, за тією справжньою могилкою таки доглядають. Не держава, не політики, не адміністрація великого красивого меморіалу — а сухенька бабуся, якій вже далеко за вісімдесят. Прийде туди, все обмете, поставить квіти — маленький букетик. Бабця ніяк не пов’язана ні з тими студентами, ні з боєм, нікого з її рідних там не було. Але має свої причини, щоб доглядати.

Їх я не назву, тому що хочу, щоб ви купили журнал. Свіжий номер «Локальної історії» вже відправляється до друкарні й там десятки цікавих текстів. Є і про Крути.
В репортажі ще чимало історій та деталей. Щоб так вийшло, старались, зокрема, Inna Bereznitska, яка дбайливо все поредагувала, та Filippov Aleksey, який зробив чудові фото. Одне з них ви бачите.

Facebook Комментарии
Загрузка...