“Зараз часом буває значно важче, ніж на Майдані”

Спомини подій чотирирічної давності від учасника Революції гідності

Сьогодні, 20 лютого, минає чотири року з часу жахливої бійні на київському Майдані. Внаслідок злочинних наказів  тодішнього керівництва країни від куль, гранат, кийків загону спецпризначення “Беркут” та інших силових структур загинули десятки учасників мирного протесту. В історію вони увійшли як герої Небесної сотні. Українці обурені  тим, що досі не покарані винуватці цього злочину. Постмайданна влада пояснює це об’єктивними причинами — у слідчих надто багато складної роботи. Технічної і процедурної. Утім, зрушення на шляху до встановлення істини є. Генпрокуратура отримала від суду дозвіл на спеціальне досудове розслідування, а згодом — і на заочний суд над тими, кого підозрюють у розстрілі учасників Революції гідності. Звинувачення буде висунуто екс-президенту Віктору Януковичу, екс-главі МВС Віталію Захарченку, його колишнім заступникам Віктору Ратушняку і Петру Федчуку, екс-главі СБУ Олександру Якименку, його колишньому заступникові Володимиру Тоцькому. Докази їхньої злочинної діяльності проти Майдану зібрано у 300 томах. У відкритому судовому процесі збирається свідчити нинішній глава держави Петро Порошенко.

Кореспондент “Високого Замку” поспілкувався з одним із учасників героїчної оборони Майдану — жителем села Устя Миколаївського району Романом Дмитришиним. Тоді, у драматичні дні осені-зими 2013-2014 років, з дому у центр Києва він разом з побратимами мчав щоразу, коли там було найважче.

— 18 лютого  я був на роботі, — згадує пан Роман. — Заглянув у комп’ютер і зрозумів, що ситуація у Києві значно загострилася. Відразу подзвонив до знайомих з Миколаєва, які ввечері їхали на Майдан і, впросив їх, щоб три місця в автобусі забронювали для мене та моїх односельців — Ярослава Мусія, Теодора Даниловича.

Вдома почав швидко збиратися. А дружина, вся у розпачі, бере й не пускає: у хаті троє неповнолітніх дітей. Сховала мій паспорт. В емоціях хотіла облити водою одяг — тільки б я не поїхав. Ми посварилися. Але потім Іра догнала мене, віддала всі речі і документи, ще й канапок приготувала на дорогу…

У Миколаєві завантажилися саморобними дерев’яними щитами, взяли продукти, медикаменти. Священик прочитав молитву, благословив. За Львовом, у Дублянах, міліція пробувала нас зупинити. Блокпости стояли і в Рівному. Перед Києвом спецпідрозділ з автоматами  перегородив нам дорогу КамАЗами. Але ми (з нами ще був автобус зі Самбора, Львова, кілька легкових машин) при допомозі Володимира Парасюка та його батька змусили їх пропустити нас. По Києву “гальмувала” нас Державтоінспекція, проте наш водій Іван Наконечний не зупинявся, довіз прямо під самі барикади, біля приміщення Київської міськдержадміністрації. Казав: потім будемо розбиратися, що і до чого! Спішив, бо по дорозі дізналися, що горить Будинок профспілок. Коли прибули на місце, ведучий на сцені радісно оголосив, що зі Львова прибула підмога.

На Майдані тоді вже свистіли кулі. Повним ходом “Беркут” штурмував барикади. До “йолки Януковича” залишалося якихось 15 метрів. Ми хапали все, що  було під руками, і кидали у вогонь, щоб стримати спецназ: намети, матраци, автомобільні шини, які підвозили кияни. Інші майданівці добували бруківку і кидали у “беркутівців”. Кожен займався тим, що було йому під силу.

Стримували штурм весь день. Потім забралися у консерваторію, яку прострілював і закидав газовими гранатами “Беркут”, взялися закладати вікна мішками із землею. Організували живий ланцюг, по якому передавали заповнені мішки. Захисники Майдану жбурляли у нападників  коктейлі Молотова (їх готували наші дівчата). Коли якась пляшка не розбивалася , “беркути” закидали її назад, пробували підпалити консерваторію. Ми той вогонь гасили…

Наступного ранку протистояння продовжилося. “Беркут” намагався викурити нас перцевим газом, стріляв травматичними патронами, шумовими гранатами з прив’язаними до них болтами. В один з моментів майданівці швидко розгребли вогняний бар’єр, частину барикад і перейшли в контратаку. “Беркут” почав відступати на гору, до Жовтневого палацу. При цьому  використовував вогнепальну зброю. Зі сцени оголосили, що вже є загиблі…

Коли я наблизився до “Жовтневого”, рахунок жертв пішов на десятки. З Інститутської на ношах принесли буковинця Олександра Щербанюка. Медики повернулися по інших поранених, а ми з товаришами взяли його і понесли вниз — він ще був живий, шапкою прикривав рану на грудях.  Було чути останні його подихи. Бачив, як по його обличчі покотилася остання сльоза. Виносив з того пекла ще трьох чи чотирьох (в одного майданівця куля пробила бронежилет і вийшла наскрізь!), але найбільше запам’ятався саме цей чоловік — помер у мене на очах. Вкарбувалося у пам’ять його страдницьке лице.

Від пережитого було надзвичайно боляче. Але зараз, коли бачу, як дехто зневажає цінності Майдану, як шкодить справі, за яку там боролися і вмирали, як принижує гідність людей, на душі буває значно важче, прикріше, ніж тоді…

Джерело

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *